Зустрів колишню дружину і мало не позеленів від заздрості
Олег із силою зачинив дверцята холодильника, і вміст полиць усередині здригнувся. Один із магнітів, що прикрашали його поверхню, з глухим стуком упав на підлогу.
Лена стояла навпроти, бліда, з міцно стиснутими кулаками.
— Ну що, полегшало? — видихнула вона, різко піднявши підборіддя.
— Ти мене просто дістала, — Олегові голос зірвався, хоча він із усіх сил намагався говорити спокійно. — Це взагалі життя? Ніякої радості, ніяких перспектив.
— Тобто знову я винна? — Лена гірко засміялася. — Звісно, у нас все не так, як у твоїх мріях.
Олег хотів щось відповісти, але лише махнув рукою. Відкрив пляшку мінералки, зробив ковток просто з горла й поставив її на стіл.
— Олег, не мовчи, — її голос тремтів. — Скажи хоч раз прямо, в чому справа?
— А що тут говорити? — він скривився. — Якби… та хіба ти зрозумієш? Мені все це набридло. До біса!
Вони мовчки дивилися одне на одного. Нарешті Лена глибоко вдихнула й вийшла у ванну. Олег важко опустився на диван. Із-за дверей чулося, як шумить вода: мабуть, Лена відкрила кран, щоб заглушити сльози. Але Олегу було байдуже.
Життя, яке стало рутиною
Три роки тому вони одружилися. Жили в Лениній квартирі — тій, що дісталася їй від батьків. Ті, вийшовши на пенсію, переїхали в заміський будинок і переписали житло на доньку. Квартира була простора, але ремонт у ній залишав бажати кращого, а меблі пам’ятали ще радянські часи.
Спочатку Олег був задоволений: житло майже в центрі, поряд із роботою, район пристойний. Але з часом побут почав його дратувати. Лені було затишно у своїй «сімейній фортеці» з коричневими шпалерами та бабусиним буфетом. Олегу ж усе здавалося надто буденним, прісним.
— Лен, ну скажи чесно, — не раз заводив він розмову. — Хіба тобі не хочеться змінити цей жахливий жовтий лінолеум? Або переклеїти шпалери? Облаштувати все сучасно, стильно?
— Олег, у нас зараз немає зайвих грошей на ремонт, — відповідала вона спокійно. — Звісно, я хочу змін, але давай спочатку дочекаємось премії або зекономимо.
— Дочекатися?! Вся твоя філософія — терпіти й чекати!
Олег часто згадував, як закохався в Лену. Вона була скромною студенткою, а її щирі блакитні очі та ніжна усмішка зачарували його. Він казав друзям: «Це бутон, який ще розкриється — і всі ахнуть». А тепер йому здавалося, що квітка навіть не розпустилася, а засохла.
Лена ж не вважала себе «сірою мишкою». Вона просто жила так, як вважала правильним. Раділа дрібницям: чашці теплого чаю з м’ятою, новій серветці, спокійному вечору з книгою. Олег же бачив у цьому застій.
Проте розлучатися він не поспішав — у глибині душі його зупиняла думка, що доведеться з’їжджати до батьків, а відносини з ними були напружені. Тим більше, що мати, Тамара Іллівна, завжди ставала на бік невістки.
— Синку, ти не правий, — часто казала вона. — Лена в тебе хороша дівчина, розумна. Живеш у її квартирі… ще й бурчиш.
— Мам, ти нічого не розумієш, — дратувався Олег. — Ти так само застрягла в своєму кам’яному віці, як і вона.
Батько, Ігор Сергійович, зазвичай відмахувався:
— Дай йому самому розібратися, Тамаро.
А в цей час Олег повертався додому, дивився на Лену й думав: «Вона як тінь, як сірий фантом… А ще й прив’язала мене цією квартирою».
Врешті-решт він не витримав.
— Лена, я втомився, — сказав він одного дня, стоячи біля вікна.
— Від чого? — її голос був рівним, але в очах блищали сльози.
— Від цього життя, від рутини. Ти загрузла в каструлях і пилюці, а я… я не хочу коротати роки ось так!
Лена мовчки взяла пакет із сміттям і вийшла. Він почув, як грюкнули двері. Олег думав, що вона повернеться й спробує його втримати, але Лена повернулася спокійною.
— Тобі, мабуть, і справді краще пожити окремо. Переїжджай.
— Ага, щоб ти тут господарювала сама? — розлютився Олег. — Я не збираюся йти з власного дому!
— Олег, це не твій дім. Це квартира моїх батьків, — усміхнулася вона. — Давай чесно: у нас нічого не вийшло.
Через кілька тижнів він усе ж переїхав до батьків.
А ще через кілька місяців вони офіційно розлучилися.
Зустріч, яка змінила все
Минуло три роки. Олег так і залишився жити з батьками. Він обіцяв собі, що «тимчасово», що скоро знайде нову дівчину, зніме квартиру, почне будувати своє життя. Але не склалося. Робота не приносила достатньо грошей, перспективи були туманними, а батьки дедалі частіше дорікали йому, що він дорослий чоловік, а все ще сидить на їхній шиї.
І ось одного весняного вечора Олег повертався додому й проходив повз маленьке затишне кафе. Всередині горіли м’які вогники. Олег подумав було зайти, але… завмер на місці.
У дверях кафе стояла Лена.
Але це була не та Лена, яку він колись залишив. Перед ним була впевнена жінка з акуратною зачіскою, витонченим пальто й ключами від машини в руках. Виглядала вона доглянутою, спокійною, навіть щасливою.
— Лена? — він не втримався й окликнув її.
Вона повернулася. І тільки за мить упізнала його.
— Привіт, Олег, — привітно сказала вона.
— Привіт… Виглядаєш… чудово.
— Дякую, — усміхнулася вона. — Я тепер живу так, як завжди мріяла.
— Робота там же?
— Ні, відкрила власну студію флористики. Боялася, але… знайшлася людина, яка мене підтримала.
— Хто це? — сам не знаючи чому, запитав Олег.
З кафе вийшов чоловік. Він обійняв Лену й запитав:
— Кохана, там столик звільнився. Підемо?
Лена представила його:
— Це Вадим. Вадим, це Олег.
— Було приємно тебе побачити, Олеже. Сподіваюся, у тебе теж усе буде добре.
Олег лише кивнув. Він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.
Він дивився, як Лена йде, як вони з Вадимом сміються, а його самого стискало від заздрості.
Колись він говорив: «Живу із замерзлим бутоном».
Але цей бутон таки розцвів. Просто не поруч із ним.